Ухвала

від 25.08.2021 по справі 911/2032/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

25 серпня 2021 року

м. Київ

Справа № 911/2032/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.

розглянувши матеріали касаційної скарги заступника керівника Київської обласної прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 квітня 2021 року (головуючий - Дикунська С. Я., судді: Тищенко О. В., Шаптала Є. Ю.) і рішення Господарського суду Київської області від 31 липня 2018 року (суддя Саванчук С.О.), у справі

за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до 1) Гостомельської селищної ради, 2) Приватного підприємства "Лакі",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Державного підприємства "Київська лісова науково-дослідна станція",

про визнання недійсними рішень ради, договору оренди земельної ділянки та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури (далі - прокурор) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 квітня 2021 року і рішення Господарського суду Київської області від 31 липня 2018 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

У липні 2017 року прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради (далі - Рада) та ПП ,,Лакі" про визнання недійсними рішень Ради від 22.07.2004 №588-31-XXIV та від 23.09.2004 № 613-32-ІV та укладеного між відповідачами договору оренди землі, витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ПП "Лакі" земельної ділянки площею 1,2 га в селі Гостомель для будівництва культурно-оздоровчого комплексу з кафе.

Прокурор стверджує про незаконне вилучення спірної земельної ділянки з земель лісового фонду державної власності за рішенням не уповноваженого на це органу - Гостомельської селищної ради, чим порушено право держави в особі Кабінету Міністрів України на спірну земельну ділянку. Відповідно договір оренди спірної земельної ділянки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки орендарем набуто право користування земельною ділянкою, яка незаконно вибула із власності держави всупереч вимогам земельного та лісового законодавства.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду Київської області від 31 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13 квітня 2021 року, в позові відмовлено.

Судові рішення аргументовані тим, що спірна земельна ділянка знаходилася в межах населеного пункту Гостомель та відносилася до земель лісогосподарського призначення (лісового фонду), а в силу положень статей 16, 42 Лісового кодексу України (у редакції, чинній на момент прийняття спірних рішень) надання таких земель у тимчасове користування з переведенням в категорію нелісових належало до повноважень селищних і сільських Рад народних депутатів, а отже їх розпорядником була Рада. Спірна земельна ділянка належить до комунальної власності і розпорядження нею не входить до повноважень визначеного прокурором уповноваженого органу держави - Кабінету Міністрів України, а отже позов у даній справі заявлено прокурором в інтересах неналежного позивача.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, прокурор подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення позову.

Доводи касаційної скарги зводяться до наступного:

-судами неправильно застосовано до спірних правовідносин статті 6, 9, 10, 16, 42, 44 Лісового кодексу України та не враховано, що Гостомельська селищна рада не мала на меті надання спірної ділянки лісового фонду у тимчасове користування в порядку норм Лісового кодексу України, а спірне рішення Ради спрямоване на вилучення земельної ділянки у постійного лісокористувача у порядку норм Земельного кодексу України з подальшою зміною її категорії і цільового призначення та передачею в оренду для здійснення будівництва. При цьому перебування земельної ділянки в постійному користуванні ДП "Київська лісова науково-дослідна станція" підтверджується фрагментами з публічної кадастрової карти та матеріалами лісовпорядкування 2003-2005 років, що відповідно до правових висновків Верховного Суду у постановах від 30.09.2015 у справі №6-196цс15, від 24.12.2014 у справі №6-212цс14, від 21.01.2015 у справі №6-224цс14, від 30.01.2018 у справі №707/2192/15-ц. від 21.02.2018 у справі № 488/5476/14-ц є належними доказами у підтвердження права постійного користування, а отже і права державної власності на землі лісогосподарського призначення, розпорядником яких є Кабінет Міністрів України. Встановлення судом вказаних обставин є вирішальним для визначення норми матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки за висновками Верховного Суду у постанові від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права чи інтересу;

- Відповідно до висновків Верховного Суду України у постанові від 16.12.2015 у справі №6-2510ц15, Верховного Суду у постанові від 26.07.2018 у справі №926/1111/15, Великої Палати Верховного Суду у постановах від 22.05.2018 у справі №469/1203/15-ц, від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц, від 30.05.2018 у справі №469/1393/16-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, від 30.01.2019 у справі №357/9328/15-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 заволодіння громадянами та юридичними особами землями, обмеженими у цивільному обороті є неможливим, а розташування земель лісового фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже і нового володільця. Зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням статті 56 Земельного кодексу України має розглядатися як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, а повернення таких земельних ділянок державі має розглядатися як негаторний позов та відповідає напрацьованим усталеною практикою ЄСПЛ критеріям втручання у право власності особи з дотриманням основоположних принципів статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція);

-Рада не довела перебування спірної земельної ділянки у межах населеного пункту Гостомель, оскільки відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 11.07.2018 у справі №911/4654/15, Верховного Суду України у постанові від 27.09.2017 у справі №6-2686цс16 межі населеного пункту вважаються встановленими, а органи місцевого самоврядування набувають права розпоряджатися земельними ділянками після встановлення (винесення) меж території населеного пункту в натурі (на місцевість), закріплення меж території межовими знаками та внесення відомостей про земельну ділянку до державного земельного кадастру. У цьому контексті прокурор неодноразово наголошував на застосуванні правових висновків Верховного Суду України у постанові від 26.10.2016 у справі №6-805цс16 .

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції, яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі Гарсія Манібардо проти Іспанії від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі Monnel and Morris v. the United Kingdom , рішення від 29.10.1996 у справі Helmers v. Sweden ).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11 (абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).

Так, у справі №6-196цс15 розглядався спір про витребування із власності фізичних осіб земельних ділянок лісового фонду, які перебували у постійному користуванні органу лісового господарства. За обставинами цієї справи земельні ділянки вибули з державної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування у 2008 році, тобто за відмінного правового регулювання, ніж спір у справі, що є предметом даного касаційного перегляду.

Зацитовані в касаційній скарзі висновки Верховного Суду у справах №6-212цс14, №6-224цс14, №707/2192/15-ц, № 488/5476/14-ц стосувались застосування пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України у редакції Закону України від 8 лютого 2006 року N 3404-IV, які не існували станом на дату прийняття оскаржуваних рішень Ради у 2004 році, тобто на момент виникнення правовідносин у справі, що переглядається.

У справі № 911/4654/15 позовні вимоги прокурора в інтересах міської ради стосувалися витребування в комунальну власність земельних ділянок, які не належали до лісів та відчужені за розпорядженнями районної державної адміністрації у власність фізичним особам для ведення особистого селянського господарства. У вказаній справі судами встановлено, що земельні ділянки не входили до меж населеного пункту, а відтак повноваження щодо розпорядження таким землями належали районній державній адміністрації.

У справі №6-2686цс16 вирішувався спір щодо повноважень міської ради на відведення у власність фізичній особі земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, яка не відносилась до земель лісового фонду і висновки судів стосувались застосування законодавства про встановлення меж населених пунктів станом на 2009 рік.

У справі №338/180/17 предметом судового розгляду був спір щодо укладення договору підряду.

У справах №469/1203/15-ц, №504/2864/13, №372/2180/15-ц, №469/1393/16-ц, №487/10128/14-ц, №357/9328/15-ц висновки Верховного Суду стосувались способу захисту права власності держави у випадку набуття фізичними та юридичними особами у приватну власність земельних ділянок водного фонду.

У справах №183/1617/16 та №488/5027/14-ц предметом судового розгляду були позови про витребування із власності фізичних осіб земельних ділянок лісового фонду, які вибули із власності держави у 2008-2009 роках, тобто за правового регулювання істотно відмінного від того, що було чинним станом на 2004 рік.

Висновки Верховного Суду у справі №926/1111/15 стосувались безоплатної передачі земельної ділянки у власність житлово-будівельному кооперативу для здійснення житлового будівництва на підставі статті 41 Земельного кодексу України.

У справі №653/1096/16-ц розглядався позов органу місцевого самоврядування про виселення особи із службового житла.

У справі №6-805цс16 вирішувався спір щодо права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення.

Натомість за встановленими судами у даній справі обставинами спірна земельна ділянка лісового фонду перебувала у межах населеного пункту Гостомель та не була надана в постійне користування ДП "Київська лісова науково-дослідна станція", а тому надання такої землі у тимчасове користування з переведенням в категорію нелісових станом на 2004 рік належало до повноважень органу місцевого самоврядування. Отже, розпорядження спірною земельною ділянкою не входило до повноважень визначеного прокурором уповноваженого органу держави - Кабінету Міністрів України, а тому позов у даній справі заявлено прокурором в інтересах неналежного позивача.

З огляду на зміст зазначених постанов Верховного Суду правовідносини у цих справах очевидно не є подібними до справи, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин та сферу правового регулювання, а тому застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у цих постановах, до правовідносин у справі, що розглядається, є некоректним, а зазначені висновки не є релевантними.

Крім того, Верховний Суд відмічає, що наведеною у касаційній скарзі постановою від 16.12.2015 у справі №6-2510ц15 Верховний Суд України відмовив у задоволенні заяви перегляд судових рішень, тобто вказана справа у касаційному порядку не переглядалась, а постанова Верховного Суду від 13.11.2019 у справі №361/6829/16 взагалі відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень, що позбавляє Верховний Суд надати оцінку доводам скаржника при посиланні на вказані судові рішення.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13 квітня 2021 року і рішення Господарського суду Київської області від 31 липня 2018 року у справі №911/2032/17 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.